Андрій Волощенко – невідомий автор всесвітньовідомого шедевру

Андрій Прокопович Волощенко – архітектор, художник, кобзар, автор музики до романсу «Ніч яка місячна».

Перші кроки. Факти та припущення

Народився 19 серпня 1883 року у селі Процівка, що нині є одним з мікрорайонів міста Ромни Сумської області. Стосовно батьків відомостей немає. Можна припустити, що вони, якщо не були заможними людьми, то принаймні жили не в злиднях. Андрій з дитинства захоплювався малюванням. Навряд чи хлопець мав змогу це робити, якби сім’я була вимушена з ранку до ночі заробляти на шматок хліба.

У 1895 році завершив навчання у процівському початковому народному училищі. І, як повідомляють бібліографічні джерела, почав працювати писарем у Роменській земській управі. Це трохи дивно, бо хлопцю тоді виповнилося лише 12 років. А у 15 він вже вчився в Миргородській художньо-промисловій школі ім. М. В. Гоголя (1898-1903), отримуючи стипендію від того ж роменського земства.

Контекст

Щоб приблизно уявити собі роменську реальність перших літ нашого героя, згадаємо, що майже однолітком Андрія був Абрам Іоффе (1880 рік народження) – «отець радянської фізики». Поруч з Іоффе у роменському реальному училищі студіював шкільні науки видатний україно-американський інженер, «батько світової прикладної механіки» Степан Тимошенко (1878 р.н). Неподалеку втілював у матеріалі свої перші фантазії «український Мікеланджело» Іван Кавалерідзе (1887 р.н.).

У місті ще з початку XIX століття діяло декілька приватних театрів, що мали власні трупи та приймали різноманітні антрепризи. До слова, відомо що, один з них — приватний театр Огнева — був кам’яним і тому вцілів у пожежі 1862 року, коли вигоріла половина міста.

На роменських підмостках неодноразово гастролював геніальний Михайло Щепкін, а пізніше — «батько українського  театру» Марко Кропівницький. У 1882 році після виступу в Ромнах остаточно зробила вибір на користь професійної сцени видатна українська актриса Ганна Затиркевич-Карпинська.

Ромни (проїздом) відвідував Антон Чехов і навіть побував на репетиції у місцевому Літньому театрі. І хоча там побачене Антон Палич назвав «вульгарною п’єскою», але що було, то було.

У Ромнах починав свій творчий шлях заслужений артист РРФСР та Народний артист УРСР Степан Шкурат (1885 р.н.). У студентські роки (1898-1903) в роменських театрах грав на бандурі Андрій Волощенко.

Архітектура та живопис

Взагалі Волощенко хоча й був багатогранною артистичною натурою, але цілеспрямовано йшов до хлібної професії архітектора. Закінчивши у 1914 році Московське училище живопису, скульптури та архітектури він нарешті отримав  диплом архітектора, що давав право самостійного керівництва будівельними роботами.

Далі до останніх своїх днів Андрій Прокопович жив і працював у Москві, був членом Московського архітектурного товариства, терпляче приймав від партії та уряду численні нагороди та премії, став проектантом декількох московських будівель, обіймав престижні посади і пішов у кращий світ на 77-му році свого земного життя (1959).

У словниках та енциклопедіях Волощенко згадується ще й як живописець. Дійсно, малювання завжди було його хобі.  Більшість робіт митця нині знаходяться в колекції Роменського краєзнавчого музею. Але при всій до них повазі, в історію мистецтва Андрія Волощенка ввів не пензель, а бандура.

Бандура    

Судячи з усього, грати на бандурі майбутній архітектор почав у роки навчання в Миргородській художньо-промисловій школі. У той час неподалеку, у Сорочинцях, мешкав сліпий кобзар Михайло Кравченко. Андрій став учнем знаного майстра, а також замовив собі інструмент, котрий була точною копією однієї з бандур Кравченка. Вибір бандури, а не гітари, наприклад, свідчить  про те, що молодий  Волощенко був людиною українофільських поглядів, бо історичний та художній образ бандури передбачає  й відповідний вибір пісенного репертуару.

Переїхавши на навчання до Москви Андрій взяв бандуру з собою. У грошовитій  білокамінній завжди існувала чималенька українська діаспора, тож бандурист Волошенко мав тут свою публіку. Там же ж у Москві відбулася зустріч з майбутнім співавтором шедевру, актором та драматургом Василем Овчинніковим.

Творчий дует

Василю Овчиннікову на той момент вже виповнилося 43 роки. Він давно мріяв опанувати гру на бандурі. Ще в 1885 році купив собі у Харкові  інструмент, але так і не знайшов учителя. І тимчасово полишив спроби. Потім доля привела актора в Москву, де він служив суфлером в Большом театрі.

А  приблизно в 1911 році сталася щаслива зустріч. В гостях у спільного товариша Овчинніков познайомився зі студентом Волощенко. Той показав Василю Павловичу простий акомпанемент до декількох пісень. І цього разу у нього вийшло!

Василь Овчинніков:

Мені й декільком іншим спало на думку організувати бандурну групу в Москві. Музична фірма «Кальнус і Ко» у Москві зробила кілька інструментів. Ми взяли за приклад бандуру, яка була у Волощенка. Він мав копію бандури Кравченка, у якого навчився грати на бандурі і яка добре грала…

Керівником капели бандуристів у Москві (1913-1814) був уродженець Кубані Василь Шевченко. Поруч з іншим він  випустив «Школу гри на бандурі», де, зокрема, надрукував ноти пісні «Ніч яка місячна» саме з тією мелодією, на котру невдовзі чекав світовий тріумф.

Також підручник для гри на бандурі написав і Василь Овчинніков. За його словами:

…Глава товариства «Кобзар» запропонував мені скласти короткий підручник по бандурі. Я відмовився, бо не знав, з чого почати. Тоді Ф. Корш із академії запропонував мені скласти не школу бандури, а посібник, який би продемонстрував систему, яку я використав для навчання грі на бандурі. Я так і зробив. Я познайомив читача з бандурою, а потім записав початкові вправи, якими навчився у Волощенка. У 4-й розділ я включив ряд простих пісень і в 1913 видав у Москві 1000 примірників «Самовчителя для бандури (кобзи).

Згаданий Овчинніковим Ф.Кірш – це Федір Євгенович Фірш (1843-1915) – всесвітньовідомий професор філології уродженець Москви, котрий закохався в українську мову, історію та культуру і багато зробив для популяризації українства як на теренах імперії, так і взагалі у світі.

А голова московського літературно-мистецького товариства «Кобзар» —  видатний український  український ліричний тенор Іван Алчевський.

Відтоді Андрій Волощенко та Василь Овчинніков почали виступати разом. Схоже, що вони не лише виконували відомі пісні, а й включали до репертуару власні музичні інтерпретації віршів українських поетів, котрі їм подобалися. Саме у той час  в їхньому спільному репертуарі з’явилася пісня «Ніч яка місячна» на вірш Михайла Старицького «Виклик».

Історія з мелодією

Вперше як пісня вірш прозвучав у якості серенади Левка в опері Миколи Лисенка «Майська ніч, або Утоплена». Ноти були надруковані 1885 року. А в 1914 -му вищезгаданий Василь Шевченко оприлюднив музичну версію пісні від кобзарів Волощенка та Овчиннікова.

Але їх мало хто знав. Овчиннікова взагалі невдовзі (1916 р.) вислали у сільську місцевість за українофільство. А 1934 року вже інша влада, але за те саме арештувала кобзаря і…  Більше відомостей про нього немає.

Волощенко у свою чергу став респектабельним московським архітектором і, судячи з доволі успішної кар’єри, активними публічними демонстраціями свого українства не зловживав.

Натомість Микола Лисенко (1842-1912) з роками тільки набирав авторитету. Тому не дивно, що багато хто нині вважає саме його автором всесвітньовідомого романсу.

У тому що це не так, легко пересвідчитися, прослухавши  арію-серенаду Левка з опери Лисенка.

Музика на двох

Історії відомі випадки композиторських дуетів. Пол Маккартні та Джон Леннон — найбільш яскравий приклад. Виходячи з розповідей сера Пола, ми можемо уявити, що Волощенко з Овчинніковим створювали свій «мегахіт» аналогічним методом «пінг-понгу» — один починає і задає тему, другий продовжує і так далі. Вочевидь обидва кобзаря мали знати сам вірш Михайла Старицького, бо, як і сам поет, були не чужими театру.

Овчинніков так той взагалі на одному з етапів своєї артистичної кар’єри співав у хорі Миколи Лисенка та деякий час перебував у трупі Марка Кропівницького, однолітки, творчого партнера та доброго приятеля Старицького. Волощенко теж, як ми вже зазначали, грав у театрах і мав знати оперу «Утоплена». Не так вже і багато тоді було пісенного українського репертуару. Українська культура тільки починала свій сучасний шлях і мова йшла не про сотні і тисячі авторів, як зараз, а у кращому випадку про один-два десятки.

Народна пісня

Після 1914 року романс «Ніч яка місячна» в Україні та околицях включали та включають досі у свій репертуар практично всі артисти класичних вокальних жанрів. У тридцяті роки минулого століття дуже схожа версія мелодії  набрала популярності в Іспанії під назвою «Romance Anónimo» або «Романс Гомеса». Його грають практично всі, хто вчився в музичній школі грі на класичній гітарі.

Цікаво, що і версій тексту існує декілька. Так завжди буває з авторськими творами, котрі стають народними.

Епілог

Сумщина пов’язана з іменами двох авторів всесвітніх пісенних шедеврів, які вважаються народними і настільки ж близькі за рівнем популярності, як їхні творці за мірою невідомості. Кажуть, що коли шукали пісню до фільму «В бой идут одни старики», то вибір стояв між «Ніч яка місячна» та «Дивлюсь я на небо». Автор слів останньої — Михайло Петренко — працював імперським прокурором в Лебедині і при житті був  відомим поетом лише в доволі обмеженому колі поціновувачів.

Зовсім не згадують про Андрія Волощенка як про бандуриста та композитора і російські довідники. Для них він залишився авторитетним радянським архітектором.

Власне кожен з двох створив, або коректніше — долучився до створення лише одного шедевру. Та скільки ж відомих музикантів та віршотворців бажали б опинитися на їхньому місці!..

P.S. Прізвище нашого героя у різних джерелах пишуть по-різному — Волошенко або Волощенко. Ми зупинилися на другому варіанті, тому що саме так писав прізвище свого співавтора Василь Овчинніков. У будь-якому випадку наголос на другий склад.

P.P.S. Даний матеріал написаний у рамках презентації лауреатів арт-медіа проекту «Культурний острів», метою та змістом якого є популяризація яскравих творчих персоналій, тим чи іншим чином пов’язаних із Сумщиною.

У продовження теми читайте нарис: Михайло Петренко як еманація колективного генія