Маркс і Ніцше: як мистецтво може нас врятувати
Автор: Йонас Чейка, філософ, ютуб-блогер, автор книги «Як філософствують молотом і серпом» (2021).
Стаття вперше була опублікована англійською мовою під заголовком «Marx and Nietzsche: how art can save us» на сайті Інституту мистецтва та ідей 3 листопада 2021 р.
Переклали студенти Факультету іноземної філології Національного педагогічного університету імені М.П. Драгоманова.
Подібність між думками Маркса та Ніцше на перший погляд може бути неочевидною. Проте кожен із них вважав мистецтво, і зокрема, художнє ставлення, найважливішою умовою повноцінного життя. Кожен мислитель критикує сучасність по-різному: Ніцше – через філософію та психологію, Маркс – через економіку. Однак цих сумнозвісних історичних важкоатлетів об’єднує утопічне бачення – чи то психологічне, чи то соціальне – яке значною мірою зосереджено навколо утвердження життя через мистецтво, пише Йонас Чейка.
У передмові до своєї першої книги «Народження трагедії» Фрідріх Ніцше назвав мистецтво «найвищим завданням і справжньою метафізичною діяльністю цього життя», [1] і це твердження задало тон всій його філософській кар’єрі. Амбітність такого погляду на мистецтво була зовсім чужа для німецької філософії часів Ніцше, але Карл Маркс, мислитель, ім’я якого рідко асоціюється з естетикою, насправді розділяв ці амбіції. Обидва філософи вважали естетичну діяльність невіддільною від справжнього існування.
Наприкінці XVIII століття німецька філософія переживала революцію. Філософія Канта зруйнувала принципи «догматичної» філософії і піддала сумніву багато гіпотез, прийнятих в усталеній теології. Багато хто був налаштований оптимістично, оскільки бачив у цьому пробудження філософії від «догматичної дрімоти», тоді як інші побоювалися, що занепад теології позбавить життя сенсу та правомірності. Саме в цьому контексті був вперше популяризований термін «нігілізм»: у ньому звинуватив філософію Канта філософ Фрідріх Якобі, пояснюючи це тим, що вона підриває віру. Інші прихильно ставилися до Канта, але їх турбував імовірний нездоланний розкол, що лежав в основі його думки: розкол між теоретичною філософією (яка розглядала людину як природний об’єкт, що визначається необхідними законами фізики) та практичною філософією (яка розглядала людину як суб’єкт, наділений свободою та моральним вибором). Як можна було примирити ці два, здавалося б, несумісні аспекти буття?
Саме у відповідь на вищезазначені проблеми ряд німецьких мислителів спробував знайти рішення не в теології, епістемології чи науці, а в естетиці. Відповідно, двох найвпливовіших німецьких філософів ХІХ століття, Карла Маркса і Фрідріха Ніцше, слід розуміти як представників цього напрямку. Філософи-естети цього періоду вирізняються амбітністю своїх поглядів на мистецтво, що зрозуміло з огляду на масштаб проблем, з якими вони стикалися: мистецтво для них мало заповнити порожнечу, яка виникла внаслідок смерті Бога.
Перш ніж заглибитися в філософію, Маркс і Ніцше хотіли бути митцями. Головною пристрастю Ніцше була музика – він писав композиції з підліткового віку до останнього десятиліття свого свідомого життя. Натомість Маркс хотів бути поетом-романтиком. Деякі з його перших доступних творів – це поезія. Коли він був молодим студентом, він написав три книги поезії для своєї дружини Женні. Хоча вони залишили вагомий слід в історії завдяки іншим досягненням, мистецтво завжди відігравало для них велике значення не лише як хобі та інтерес в особистому житті, а й як аспект їхньої філософської діяльності.
Добре відоме твердження Ніцше про те, що «існування та світ є завжди виправданими лише як естетичне явище». [1] Він вірив, що за відсутності Бога тільки мистецтво може виправдати світ, сповнений страждань. Це тому, що мистецтво має здатність перетворювати навіть найбільші страждання на щось прекрасне, а краса – це те, що виправдовує себе. У суспільній уяві особистість Маркса часто розглядають майже як протилежність мислителя-естета – того, хто зводить мистецтво до економічних умов, за яких воно створюється, або до просто корисного інструменту політичної пропаганди. Але ніщо не може бути так далеко від істини. Маркс нарікав на те, як капіталізм призводить до недорозвиненого естетичного почуття, бо краса певних предметів затьмарюється їх обмінною вартістю: «торговець мінералами бачить лише комерційну цінність, а не красу і особливий характер мінералу». [2]
Обидва філософи озиралися на Стародавню Грецію як на ідилічний період в історії мистецтва, хоча Ніцше вважав, що давньогрецька культура досягла свого розквіту в гомерівський період, після чого справи пішли кепсько ще за життя Сократа, і відбулося поширення типу людини, який у Ніцше згадується як «сократівська людина». Цей тип досягає піку свого розвитку в наш час. Сократівська людина ставить пошук істини понад усе і займається цим зі спокійним і відстороненим розумом, вважаючи, що істина – це панацея, за допомогою якої ми можемо прийняти, виправдати чи виправити світ і всі його біди. Цим сократівська людина знецінює естетичне почуття, яке не можна повністю збагнути розумом, і тим самим зневажає єдиний можливий засіб, за допомогою якого можна було б виправдати життя, – художню красу.
Естетичній діяльності приписували не тільки здатність стверджувати життя, вона також розглядалася багатьма німецькими мислителями як засіб, за допомогою якого людина, а також філософія, отримують зцілення. Тут корисно звернутися до німецького романтика Фрідріха Шиллера. Сьогодні його частіше згадують як поета і драматурга, відомого завдяки написанню «Оди до радості», використаної в 9-й симфонії Бетховена, а також за впливову трагічну драму «Розбійники». Однак у свій час він був також впливовим філософом, який у своїх працях, таких як «Листи про естетичне виховання людини», представив одну з найамбітніших філософій мистецтва того часу. Його творчість не тільки зіграла вирішальну роль у розвитку німецького ідеалізму після Канта, але й вплинула як на Маркса, так і на Ніцше.
Шиллер приписував мистецтву здатність примирити протилежності, встановлені філософією Канта, поєднуючи теорію і практику, свободу і необхідність, розум і почуття, матерію і дух, суб’єкт і об’єкт. Це тому, що в естетичній діяльності людина бере ідеї, похідні від духу, і втілює їх у матерію, створюючи художні твори. Полотно, яке використовується для малювання, або шматок мармуру, який використовується для скульптури, наприклад, є матеріальними, пасивними об’єктами, які визначаються необхідністю (природними законами), але через художнє виробництво вони виражають духовні, активні ідеї, які визначаються людською свободою. Внутрішнє життя людини реалізується зовні, об’єктивне просякнуте суб’єктивним. Тож, мистецтво примирює те, що здавалося протилежним, і так знову робить людину цілісною. Мистецтво для Шиллера є проявом людської свободи.
Цілком імовірно, що Маркс черпав ідеї саме з цієї філософії, коли писав у своїх «Економічно-філософських рукописах 1844 року», що «тому людина також створює речі за законами краси». [2] Вплив Шиллера особливо очевидний, коли Маркс пише, що «тільки через об’єктивно розкрите багатство людської природи або культивується, або створюється багатство суб’єктивної людської чуттєвості – музикальний слух, проникливе бачення краси форм, коротше кажучи, почуття, здатні задовольнити людину, тобто відчувати універсальність в емпіричній індивідуальності». [2] Чіткі сліди цього ж впливу є у Ніцше, коли він у «Сутінках ідолів» говорить, що людина в стані художньої свободи «перетворює речі, доки вони не відображатимуть її власну силу, – поки вони не стануть рефлексами її досконалості». [3] Іншими словами, людина може самоствердитись, лише усвідомлюючи своє внутрішнє буття у зовнішньому світі через естетичну діяльність.
Ще одна значна подібність між цими двома мислителями полягає в тому, що вони обидва розглядали мистецтво не в ролі глядача, як це було прийнято в ті часи, а в ролі творця. У «Генеалогії моралі» Ніцше писав, що «Кант, як і всі філософи загалом, просто розглядав мистецтво та красу в ролі “глядача” замість того, щоб розглядати естетичну проблему через досвід митця (творця), і таким чином сам “глядач” мимоволі ставав частиною розуміння “прекрасного”». [4] Саме тому, вважав Ніцше, багато філософів виявилися нездатними зрозуміти справжній вплив мистецтва – вони не є естетичними творцями і тому не знайомі з тією життєстверджуючою пристрастю, яка виникає лише в процесі активної, естетичної творчості. Завдяки такій зміні акцентів Маркс та Ніцше змогли визначити основні умови художньої творчості – психологічні для Ніцше та економічні для Маркса, – за яких мистецтво може по-справжньому процвітати.
Слід зазначити, що для Маркса, як і для Ніцше, естетична діяльність не обмежується лише витворами мистецтва в галереях. Натомість, їх ідеалом був естетичний підхід до самого життя. Як сказав Ніцше у своїй «Веселій науці», «ми повинні вчитися у митців, в іншому залишаючись мудрішими за них. Бо ця витончена сила звичайно закінчується у них там, де припиняється мистецтво і починається життя; ми ж хочемо бути поетами нашого життя». [5] Ніцше підкреслив би, що, розглядаючи своє життя як витвір мистецтва, ми здатні побачити в ньому прекрасне ціле, що розповідає послідовну історію. Маркс, з іншого боку, зазначив би, що навіть коли ми виробляємо предмети практичного використання, наприклад, меблі або одяг, ми можемо створювати їх за «законами краси» і тим самим виражати і бачити себе в предметах, які ми створюємо і серед яких живемо. У будь-якому випадку, ціль полягає в тому, щоб зробити життя красивим за допомогою нашої власної творчої діяльності.
Філософії Маркса та Ніцше, безперечно, мають значні відмінності, але вони також мають важливі подібності, які зазвичай залишаються непоміченими або ж ігноруються в їх популярному сприйнятті. Обмежуючись лише темою естетики, ми вже можемо знайти вражаючі подібності між ними, які здатні навіть стати основою для спільного проекту. Обидва мислителі є критиками сучасності, які критикують її за недостатній розвиток нашого почуття прекрасного, і обидва вбачають у визволенні невід’ємну естетичну складову. У творчій діяльності ми втілюємо свої внутрішні ідеї у зовнішньому світі, а коли мистецтво втілюється в життя, то життя стверджується в мистецтві.
Література
[1] Nietzsche, Friedrich (1872) The Birth of Tragedy, trans. Ronald Speirs. Cambridge: Cambridge University Press. Foreword.
[2] Marx, Karl (1844) Economic and Philosophic Manuscripts of 1844, trans. Martin Milligan. Moscow: Progress Publishers. III, Private Property and Communism, p. 46 at https://www.marxists.org/archive/marx/works/download/pdf/Economic-Philosophic-Manuscripts-1844.pdf
[3] Nietzsche, Friedrich (1888) Twilight of the Idols, trans. Judith Norman, in Aaron Ridley & Judith Norman (ed.) The Anti-Christ, Ecce Homo, Twilight of the Idols, and Other Writings. Cambridge: Cambridge University Press. Skirmishes of an Untimely Man, #9, p. 196.
[4] Nietzsche, Friedrich (1887) On the Genealogy of Morality, trans. Carole Diethe. Cambridge: Cambridge University Press. Essay III, #6.
[5] Nietzsche, Friedrich (1882) The Gay Science, trans. Josefine Nauckhoff & Adrian Del Caro. Cambridge: Cambridge University Press. #299.