«Твій тато загинув» — злочини Росії проти мирних жителів Маріуполя. Задокументовані свідчення. Частина 12

Історію виживання у блокадному Маріуполі, загибель рідного батька та колишнього чоловіка #Буквам розповіли Вікторія та її син Даниїл.

Лівобережні райони міста перші зазнали найінтенсивніших обстрілів з боку окупантів. Проте більшість маріупольців, у тому числі й Вікторія з літніми батьками перебували у квартирах та будинках — бомбосховища, підвальні приміщення заздалегідь не готувались до повномасштабного російського наступу та бомбардувань.

“Зі сховищем одразу виникли проблеми. Ключі від нього були у якоїсь відповідальної людини. Пізніше, як виявилось, людина десь виїхала разом з цими ключами. Тому ми з сусідами з нашого під’їзду не могли взагалі відчувати себе у безпеці, перебували весь час у коридорах квартир. Я з батьками провела у багатоповерхівці, яка щогодини тремтіла від обстрілів, декілька разів горіла через прильоти 58 днів”, — розповідає Вікторія.

Від лютого до квітня поміж багатоповерхівок у дворі жінки поховали 18 мирних людей. Дехто загинув від поранень та обстрілів, хтось через критичну нестачу медикаментів, інші — від холоду та голоду, саме так у власній квартирі помер батько Вікторії.

Пономарьов Борис Михайлович (31.01.1942 – 2.04.2022)

Борису Михайловичу на момент повномасштабного російського вторгнення було 80 років. Донька розповідає, що людиною він був спокійною та не конфліктною.

“Коли людина помирає через вік — це є нормальним і природним. Мій тато помер не від старості, а від тваринних умов виживання, від постійного холоду, від повної нестачі їжі. Так вийшло, що саме у нашої родини взагалі не було продуктів та запасів води. Ми голодували. В один день батько так хотів пити, що знайшов у квартирі бульйон, який варила мама близько місяця тому, перемішував його ложкою та якось споживав… На вулиці було -12, так само, і у квартирі, а ще постійні протяги, крізь темряву, адже темніло рано, а електроенергії не стало з початку березня”, — ділиться Вікторія.

Останні 3 дні перед смертю батько Вікторії перестав говорити, не міг навіть кивати головою, лише відповідав очима. 2-го квітня 80-річний чоловік помер у кріслі у власної холодної квартири. Бориса Михайловича ховали сусіди у покривалі у день його смерті біля рідного підʼїзду.

З квітня “днрівці” займалась ексгумацією тіл, що були поховані у дворах Маріуполі. Сусіди Вікторії власноруч викопували могили та скидали мертвих, за наказом, самопроголошеної влади, у багажники та причепи. Чи був перепохований батько жінки, куди поділи тіла інших цивільних — окупанти замовчують.

“Я часто запитувала себе, чи дійсно це зі мною відбувається? Це був сюр якийсь. Моє місто було перетворено на нескінченне кладовище. На автобусних зупинках лежали трупи чи куски тіл, у дворах, на узбіччях. Крізь. Гори мертвих. Психіка просто відмовилася вірити у побачене”, — коментує Вікторія.

Син Вікторії — 17-річний Даниїл перший тиждень повномасштабної війни застав у свого батька — Олександра – на 2-му участку. Нині у тому районі від будинків залишились лише купи цегли.

2-го березня російська армія вкотре обстріляла житловий квартал в районі бульвару Меотиди. Внаслідок численних осколкових поранень батько Даниїла миттєво загинув.

Дудник Олександр Анатолійович (3.06.1975 — 2.03.2022)

Олександр, як розповідають Вікторія та Даниїл, був людиною православною, викладав у коледжі. Під час повномасштабного наступу на місто російських військових зберігав спокій до останньої хвилини, допомагав цивільним.

2-го березня Даниїл з батьком стояли на ґанку коло підʼїзду. На районі, за словами хлопця, у той день було відносно тихо. Коли пролунав перший вибух поруч, Олександр штовхнув сина у підʼїзд, це, як виявилось згодом, врятувало життя Данилу. Через 10 секунд наступний снаряд залетів у двір, де, власне, перебували батько з сином.

“Спалах. Ми впали. Тато прикрив мене від удару. Мене контузило. Я нічого не зрозумів, що відбулось. Я зайшов у квартиру, де ми жили. Дружина батька вибігла у двір, аби привести до його тями. Тато лежав та не рухався”, — розповідає Даниїл.

Даниїл лежав на дивані. Руки та голова були у крові. Дружина Олександра додому тоді не повернулась. Згодом зʼясувалось, що жінка попала під обстріл, коли кликала на поміч й провела близько тижня у підвалі.

“Кров з мого тіла не зупинялась. Я почав відчувати біль й зрозумів, що болить у мене всюди. Я стукав до сусідів, просив про допомогу, а двері переді мною закрили. Звʼязку у місті тоді майже не було. Я намагався додзвонитись у швидку, яка вже майже не працювала. Я казав, що вмираю, на зворотній стороні слухавки відповіли, що треба до рани прикласти ганчірку. На екран телефону капала кров. Я додзвонився у військову санітарну частину, яка доставила мене до лікарні. Це врятувало”, — згадує Даниїл.

Даниїл отримав уламкове поранення в око, у печінку, шлунок та руку. У Маріуполі під час нескінченних обстрілів хлопцю у лікарні №4 зробили операцію. Медикаментів було обмаль, годували підлітка знайомі, що лежали з важкими пораненнями у сусідніх палатах.

“Найстрашніше — нерозуміння, де твої батьки, чи живі вони. В один день до лікарні прийшов друг мого батька й сказав: “Твій тато загинув”. Я не знав, як мені жити далі.” — додає Даниїл.

Батька Даниїла — Олександра не вдалось поховати. Доля його тіла достеменно невідома рідним.

З початку квітня російська армія скидала авіабомби безпосередньо на корпуси медзакладу. Згодом персонал разом з пацієнтами розбігся, а будівлю лікарні було знищено.

7 квітня Даниїлу вдалось повернутись додому. Однак спершу хлопець навіть не впізнав рідний дім. Багатоповерхівка пережила 16 градових влучень у дах, танкові обстріли, 2 пожежі від снарядів.

“Я не зрозуміла, що переді мною син, коли врешті його побачила — шрам на обличчі, гіпс на руці, худе тіло. У мене була істерія і шок, поєднання абсолютно різних емоцій. Весь цей час я сходила з розуму буквально, не знала, де моя дитина й чи все з ним в порядку. Через сильні обстріли я навіть не могла вийти з підʼїзду, щоб шукати його. Про те, що мій колишній чоловік загинув, а мій син покалічений бачив це на власні очі я навіть не могла здогадатись…”, — коментує Вікторія.

Даниїл, за словами Вікторії, не міг спілкуватись перший час. Підліток лише мовчав, зі скляних очей капали сльози.

Згодом самопроголошена влада Маріуполя евакуювала пораненого Данила у Донецьк до “Республіканського травматологічного центру”, де хлопцю надавали медичну допомогу.

“На Даню вийшли, як вони представились, журналісти, російські воєнкори. На кону стояло життя сина, тому ми з Даниїлом вимушені були давати коментарі й зніматись у програмі, присвяченій Дню захисту дітей. Журналісти кричали буквально з екранів телевізорів, що таких серйозних поранень Даня зазнав через українську армію”, — розповідає Вікторія.

Через певний час донецькі хірурги направили Даниїла на лікування до Москви — родина санітарною авіацією була доставлена до Ростова, звідти літаком до столиці РФ, де родина провела близько 2 місяців у тихому терору, без можливості вільно існувати або висвітлювати правдиву історію свого виживання у Маріуполі.

Нині Вікторія разом з літньою матірʼю та сином перебувають у Норвегії. Реабілітація підлітка досі триває.

Станом на листопад, Даниїл пережив 3 операції на руці, пересадку нервів з ноги на руку, пальці якої частково не мають чутливості, хірургічні операції на оці, замість якого тепер кришталь.

The post «Твій тато загинув» — злочини Росії проти мирних жителів Маріуполя. Задокументовані свідчення. Частина 12 first appeared on Новини України - #Букви.