Як ми можемо допомогти Петру Порошенко
Вчора президент збирав українську інтелігенцію. Судячи з усього (не вдаватимусь в подробиці, але аргументи є), зустріч була спричинена нашим Зверненням до Президента та Верховної Ради з вимогою припинити процес зміни до Конституції в умовах війни і неприпустимість фіксації в Конституції положення «про особливості місцевого самоврядування на Донбасі».
Отже, перший сигнал для усіх легкодухів і критиків «диванної сотні», що, мовляв, усі ці ваші сидіння в ФБ, заяви і тд нічого не дадуть і не змінять. Дадуть, змінять, їх читають, чують і бояться в тій мірі, щоб не дозволити собі їх ігнорувати.
Далі, я на зустрічі особисто не був. Але на ній було кілька підписантів нашого Звернення, які виявилися справді інтелігентами і вирішили поінформувати решту, хто не були запрошені, або не змогли взяти участь, про результати зустрічі з Порошенком та обговорити подальші обставини. Тому усьому, що я почув про цю зустріч, вірю, як собі самому. Точніше, навіть більше, ніж собі самому.
Думаю, що деякі висновки будуть корисні і особисто Порошенку.
З цього і почну.
Порошенко був переконливий лише у тому, що зміни до Конституції, як частина реалізації Мінських домовленостей, на його думку річ безальтернативна і тому вони будуть прийняті (склалось враження, що він щиро або фанатично у це вірить).
Це відразу порушує питання: а навіщо ж збирав публіку? Відповідь очевидна — не послухати людей явно не менш авторитетних і розумніших за себе, а у форматі «дружньої бесіди» схилити їх прийняти власні аргументи. Власне, так він і говорив — мені потрібна ваша допомога, мені потрібно, щоб ви підставили мені ваше плече. Але в чому ж «дружність» бесіди чи діалогу, коли ігноруються аргументи однієї сторони?
Президент намагався так «ніжно підкупити» інтелігенцію лише обіцянками, що її думка буде врахована перед другим читанням (а план такий, що в першому читанні Конституція приймається в серпні чи на початку вересня, далі йде часовий проміжок для того, щоб союзники скористалися цією паузою для того, щоб переконатися, що Росія виконає свою частину зобов»язань, а в другому читанні Конституція приймається в грудні. Так ось з інтелігенцією ще раз «порадяться» в грудні. Ага, про що? Про те, що це безальтернативно?)
Таким чином, Петро Олексійович не був переконливим у своїх мотивах.
Тепер щодо суті.
Ніяких нових чи сильних аргументів на користь необхідності і зловідомої «безальтернативності» Мінських домовленостей в купі з їх затвердженням в тексті нової Конституції, президент на зустрічі не навів.
Жувалась жуйка про те, що Росія погана, треба дати союзникам козирі для продовження тиску на Росію і тд. Згадувалась велика війна — не те, що вона обов»язково почнеться без змін до Конституції, але, що вона є, і що ми повинні її боятися.
І в цьому Петро Порошенко не був переконливим.
Думка чи аргумент про те, що через відмову від затвердження в Конституції положення про Донбас союзники припинять чинити тиск на Росію не звучала.
Також Порошенко не надав жодних роз»яснень, навіщо союзникам потрібні додаткові поступки України в умовах, коли Росією не виконуються базові положення Мінських домовленостей?
Виходячи з цього, я вважаю дорогу поступок безкінечною. Велика вірогідність, що після прийняття Конституції «такою, як Росії треба» для припинення вогню чи нормалізації з»являться нові вимоги, щодо фінансування відновлення Донбасу, відновлення соцвиплат, формування органів влади, використання росйської мови (все це в тілі Мінських домовленостей є) і т.д.
Загальний принцип права такий, що втрата дійсності або невиконання однієї частини угоди має наслідком втрату чинності цілою угодою. Тому, щоб визнати угоду недійсною за обставин, коли одна сторона не зробила щось, не треба чекати, поки інша сторона виконає все. Росія не виконує, фінансовані і підтримувані нею терористи не виконали вчасно і взагалі перші чотири чи п»ять пунктів угоди — значить Україна не зобов»язана виконувати наступні десять.
Наші союзники не настільки неосвічені, щоб цього не розуміти. Вони не мають жодних підстав вимагати виконання Україною своїх зобов»язань щодо політичного врегулювання до припинення терористами вогню, відведення озброєнь та обміну полоненими.
Чому ці аргументи не використовуються Україною для того, щоб припинити обговорення політичних вимог Мінських домовленостей, а зосередитися на обговоренні невиконання іншою стороною зобов»язань щодо припинення вогню я не знаю, і не розумію.
Загальний висновок такий — Порошенку треба допомогти.
Допомогти не зробити найбільшої помилки свого життя, про що, до речі, мудро-делікатно-дипломатично його попереджав на зустрічі президент Кравчук.
Допоможімо Порошенку!