Ріка Смерті. Поліна Жеребцова
Вона загинула, — мовив старий янгол, присівши на сірі камені біля самої води. — Маленька школярка, що списала зошит.
І що далі?
Її обдурили.
А навіщо? — чіплялася я, зацікавлено розглядаючи стрічку часу, якою в бруднуватому димі летіли до не знайомого міста важкі месершмідти.
Бо вона мала одну ідею. Таку сильну чарівну дум ку, що не давала стерти пам’ять. Вона загинула після того, як побачила загибель ще сорока шести дітей.
На стрічці часу відбулося різке сповільнення руху — і я побачила розритий зелений пагорб і тіла дітей у шкільній формі. Не зрозуміла: чи їх розстріляли, чи на них упали снаряди й бомби.
З вигляду вони всі були не старші за десять літ. Несподівано маленька дівчинка з каштановим волоссям отямилася й почала щось шукати.
Вона — жива?!
Ні! Річ у тім, — мовив янгол, який із древніх часів прислужував Смерті, — що її вбили. Та вона відмовля ється повірити! Усі погодились, окрім неї. Сказала, що їй потрібен зошит, аби писати. Довелося знайти.
Але ж…
Тактак. Вона вірить, що жива, інакше нічого б не вдалося. Її зошит має змінити світ.
Стрічка часу вирвалася з моїх рук, почала звивати ся, як велетенський змій, а потім вдихнула нас, як пи линку… І вулиця міста Грозного, запашна від квітучих лип, стала ліфтом між світами.
Ми ступали сонячним днем. Я знала, що мої су путники йдуть на відстані одного кроку. Якоїсь миті я озирнулася й побачила янгола Смерті. Він утілив ся в чоловіка років сорока з невеличкими залисинами й вузькою смужкою вуст. Янгол у картатій сорочці ні кому не впадав в око. Та його викривав погляд.
Той погляд я впізнаю завжди — пронизливий, він читає минуле й майбутнє за одну мить, від нього не втаїти жодного дріб’язку.
Янгол Смерті йшов праворуч.
Я розігналася й пірнула в ріку Смерті. Попливла в її прозорім сріблистім потоці.
Путь у Піднебесся. Ріка Смерті.
А якби хтось сторонній глянув здаля й побачив, що тут відбувається, йому би здалося, ніби я просто впа ла на асфальт від розривної кулі та й лежала там серед гільз і руїн.
Та насправді все було не так.
Ріка підхопила мене й понесла понад землею, а мої супутники пірнули вслід.
Ми живемо лише в ріці Смерті, а коли виходимо з неї — то ніби просто є. І все.