Переяславська рада: як Росія намагалася звичайний військовий союз перетворити на «об’єднання з Україною»
368 років тому гетьман України Богдан Хмельницький скликав військову раду у Переяславі. Оригінальні умови Переяславської ради згодом втратили та переписали. Однак, російським історикам не завадило протягом століть наполягати на омріяній парадигмі радянської влади: 18 січня 1654 року відбулося "об’єднання України та Росії".
The post Переяславська рада: як Росія намагалася звичайний військовий союз перетворити на «об’єднання з Україною» first appeared on Новини України - #Букви.
#Букви зібрали історичні свідчення тих подій.
Основні переяславські міфи спростували російські ж історики ще у ХІХ столітті. Проте, темою досі спекулюють російські політики, котрі марять ідеєю імперії. А без історії та культурного надбання України, виявляється, імперські прагнення псевдобратів не мають підґрунтя.
Не так вже й складно насаджувати власну “правду”, коли більшість українців обізнані стосовно подій переважно за версією окупанта.
18 січня 1654 року у Переяславі відбулася генеральна військова рада. Частина козацької старшини на чолі з Богданом Хмельницьким присягнула на вірність цареві Олексію Михайловичу на дотримання майбутнього договору, котрий зобов’язались укласти пізніше. Згодом схвалили угоду, котра регламентувала фінансову та військову взаємодію Гетьманщини з московським урядом.
То ж хто був Богдан Хмельницький для свого народу, та чи справді відіграв роль історичного ката для України?
“Ой спасибі тобі, Хмелю,
Й превелика шана,
Що врятував Україну
Від польського пана”, – оспівували гетьмана у народних піснях.
Натомість пророк українського народу Тарас Шевченко писав у “Розритій могилі”:
“Ой Богдане, Богданочку. Якби була знала, у колисці б задушила, під серцем приспала”.
Чому, добре знаючи про політику “збирання земель” московського царя, Хмельницький погодився на сумнівний та небезпечний союз?
Для яснішого розуміння проблематики необхідно знати контекст подій того періоду, зокрема умови зовнішньої політики.
1648 рік – Визвольна війна, внаслідок якої Гетьманщина виборює автономію, котра натомість виявилась затиснута між Річчю Посполитою, Османською імперією та Московським царством.
Перед перемовинами з царем Хмельницький розглядав у союзники кримських татар. Проте ключові битви 1649-1653 років – під Зборовом (1649) і Жванцем (1653) засвідчили, що татари були ненадійними.
Тож перед гетьманом постав складний дипломатичний вибір: вирішити з ким будувати союз для збереження автономії.
Тут варто наголосити, що Москву та Україну на той час об’єднувала спільна православна віра, що і зіграло на руку Московії під час поширення історичного фейку.
У результаті політичних розрахунків гетьман висловлює прихильне ставлення до Московського царства та пропонує спільно боротися за трон голови Речі Посполитої. Як результат, вже у 1653 році московський уряд оголосив війну Речі Посполитій.
Для початку процесу перемовин до Переяслава з Москви вирушило велике посольство, яке очолив боярин Василь Бутурлін. Хмельницький відмовився проводити зустріч у Києві, хоч на цьому спочатку наполягала московська сторона.
На самій Раді окрім жителів Переяслава також були присутні козаки Київського, Чернігівського та Брацлавського полків.
Після молебня у соборі мала відбутися офіційна церемонія присяги щодо військового союзу. Проте, Василь Бутурлін відмовляється присягати від імені царя, посилаючись на те, що “цар не присягає своїм підданим”.
Після довгих нарад українська сторона все ж таки присягає на вірність царю.
Жодного письмового договору в Переяславі укладено також не було.
Відмовились підтримати угоду деякі представники козацької старшини, зокрема полковники Іван Богун, Іван Сірко, Осип Глух, Григорій Гуляницький, Петро Дорошенко та Михайло Ханенко. У повному складі Брацлавський, Кропивнянський, Полтавський, Уманський полки, деякі міста, серед них – Чорнобиль, а також духовенство на чолі з митрополитом Сильвестром Косівим не згодились на присягу. Не присягнула московському цареві й Запорізька Січ.
Козакам дають гарантію щодо збереження державних прав Гетьманщини, яку згодом неодноразово порушать.
Домовляючись із Московською державою у війні проти Речі Посполитої, Богдан Хмельницький не оформив українсько-російські відносини з чіткими правовими нормами, які існували на той час.
З кінця ХІХ століття історики намагалися визначити правові основи або ж юридичний характер угоди. Українські історики схильні вважати, що це був військовий союз, котрий досягався за допомогою форми васалітету на основі збереження та розширення автономних прав Гетьманщини.
Наступним етапом перемовин став проєкт договору, який у формі петиції з 23 пунктів до Москви повезли переяславський полковник Павло Тетеря і військовий суддя Самійло Богданович-Зарудний. Оригінал не зберігся, відомо лише про декілька московських чернеток, згідно з якими положення петиції об’єднали в 11 пунктів, і 27 березня 1654 року схвалені царем у формі жалуваної грамоти. Серед основних вимог, на які натрапляємо у цих статтях, – Україна в межах трьох воєводств, визначених Зборівським договором, переходила “під царську руку” зі збереженням власного устрою з вільним вибором гетьмана. Окрім цього, укладався військовий союз проти Речі Посполитої та, у разі потреби – проти Кримського ханства. Фактично, між Україною і Московською державою зберігався митний контроль на кордонах.
Натомість гетьманові заборонили вести дипломатичні перемовини з Османською імперією та Річчю Посполитою. Проте ця заборона була лише формальною, оскільки Хмельницький майже одразу скеровує послів до Стамбула, а вже наступного року розпочинає інтенсивні перемовини про підданство султану.
Оригінал статей востаннє згадано у серпні 1657 року, коли їх зачитали на козацькій раді вже після смерті Хмельницького, після чого документ зникає з українських архівів. Вже у жовтні 1659 року князь Олексій Трубецькой приймав присягу від Юрка Хмельницького в Переяславі на сфальшованому документі угод.
Вже з початку 1659 року усі гетьмани до Івана Скоропадського присягали московським царям на сфальшованих статтях. Щоразу до документа присяги додавали нові кабальні статті, що ще більше обмежували автономію Гетьманщини, натомість зміцнювали владу царських воєвод.
Свідченням того, що Березневі статті сфальсифікували, насамперед є те, що врешті їх було не 11, як 1654 року, а 14. Вони кардинально різнилися від попередніх за змістом, при цьому, залежність України від Москви помітно зміцнювалася.
У сфальшованих статтях було заборонено вести зовнішні переговори не лише з Османською імперією та Річчю Посполитою, як у 1654 році, а й взагалі приймати іноземних послів та відправляти власних. Гетьмана мав затверджувати особисто цар безпосередньо у Москві, збільшувалася кількість воєвод у містах. І що насамперед важливо, – київська митрополія мала підпорядковуватися московській, натомість в оригіналі Березневих статей, а також у жалуваній грамоті царя питання належності київської митрополії до Константинополя взагалі не порушувалося і не піддавалося сумніву.
Сміливо можна припустити, що Москва, готуючи історичну аферу, мала бути певна, що оригіналів статей вже не існує. Інакше у відповідь на сфальшований документ козацька старшина могла подати справжній.
Цікаво, що “Статті Богдана Хмельницького” вважали автентичними аж до кінця ХІХ століття, допоки російський історик Петро Шафранов після ґрунтовного археографічного аналізу й порівняння обох документів не викрив фальсифікат.
Ось тут саме на часі згадати про інший тогочасний фейк Московії, що стосувався велелюдності самої ради. Це вилилося в гіпертрофовану ідею про “споконвічну мрію” українського народу возз’єднатися зі своїм “старшим” братом – російським народом.
У 1920-х роках український історик В’ячеслав Липинський зауважив чітке розрізнення умови в Переяславі та переяславської легенди. Початок легенди він виводив з епохи Руїни, а після Полтавської битви вона набрала таких форм, котрі існували століттями.
За легендою, “малоросійський народ” приєднався до одновірної Росії, де у ХІХ столітті термін “одновірної” замінили на “однонаціональної”. Саме це і лягло в основу теорії “возз’єднання Русі”. Ідеологія простежується як основа у висловлюваннях російських політиків, коли стверджується, що українці та росіяни – один народ. Такими твердженнями сучасна російська політика стосовно України, без сумніву, сягає своїми коренями у минуле, котре свідомо викривили. Тож спроба оцінювати події Переяславської ради крізь призму цієї легенди не може мати жодного успіху.
Москва вже у XVII столітті намагалася нав’язати своє братерство Україні. У той час вона це зробила, зокрема й шляхом фальсифікації Березневих статей. У 2014 році наша країна вкотре переконалась у нікчемності будь-яких договорів з Росією.
Тож сучасні політики, зокрема й дипломати Європи та США, у перемовинах із РФ мають пам’ятати, що Росія своїх договорів не дотримується, а надто у відносинах з Україною. Зрештою, найкращий вчитель – це історія, а Переяславська рада 1654 року – чи не один із найяскравіших прикладів, результати котрої ще болючим відлунням обмежують демократичні цінності сьогодення.
- Нагадаємо, 18 січня 2022 року: яке сьогодні свято, традиції, прикмети.
- 9 лютого в 1918 році був підписаний Брестський мирний договір, згідно з яким Німецька імперія, Австро-Угорська імперія, Османська імперія та Болгарське царство визнавали УНР самостійною державою. Договір від 9 лютого виявився рятівним для УНР від більшовицької Росією. 1 березня більшовицькі війська змушені були покинути Київ. Через тиждень в місто прибув уряд Центральної Ради. Але протрималося воно недовго – через рік більшовики знову були у Києві.
- Раніше #Букви розповідали, як 21 січня 1919 року, в місті Хуст, на закарпатському народних зборах було прийнято рішення про возз’єднання Закарпаття з Великої України. А вже 22 січня 1919 року на Софійській площі в Києві було проголошено Акт злуки.